Ця історія була написана Де ля Флізом у 1854 році про Київщину

Щоб показати, наскільки мешканці цього краю прихильні до місця, де вони побачили світ, вважаю, що не можна не розповісти про такий цікавий випадок.
У 1846 р. я їздив по всій Київській губернії, з метою скласти її топографію, у селі Соснівка, що належить до Веприківського товариства Васильківського повіту, я зустрівся після приїзду з відставним офіцером, який поквапився виявити свою гостинність. Це був чоловік років п’ятдесяти, високий, худий, блідий, з чорним волоссям і вусами, одягнений у чистий військовий сюртук, застібнутий на всі ґудзики. Його манера і мова свідчили, що він звичний до світського життя. Він повів мене до дерев’яної побіленої хати з цегляними димарями через невеликий сад з симетрично посадженими фруктовими деревами, огороджений майстерно плетеним тином. Охайність, чистота і порядок, які я побачив довкола такого скромного житла, підказали мені, що це помешкання військової людини; у мене склалось добре враження про людину, якій воно належало, бо, зізнаюсь, я ненавиджу бруд і безладдя — цих дітей лінощів.
Я входжу в гарно вибілену кімнату з кількома вікнами, окрім простого вмеблювання у ній немає нічого прикметного, хіба що розвішані по стінах образи, дві дорогі турецькі рушниці, шабля, гарний кинджал та червона шапочка, прикрашена довгими чорними вовняними нитками, які носять черкеси. Це, напевно, було його вбрання за часи військової служби. Гарна зброя свідчила, що він служив на Кавказі, вона ж стала темою розмови, яку він урвав, наказавши приготувати чай. "Ви воювали на Кавказі?" — запитав я його. — "Так, — відповів він, — я там ледве не загинув. Я прожив декілька років у Тифлісі, та хоч я й не міг скаржитися на долю, туга за батьківщиною, спогад про дружину та родину покликали мене у рідне село, бо я тут народився." — "Чи давно ви повернулись?" — запитав я. "Уже чотири роки," — почув у відповідь. — "А скільки ж років ви прослужили?" — "О, пане, — сказав він, — моя історія довга і цікава. Якщо хочете, я розповім її вам.

Доля захотіла, щоб за свою добру поведінку мені пощастило здобути прихильність майора полку, який навчив мене читати й писати; отож я вже міг працювати в полковій канцелярії. Я захопився читанням книг, які потрапляли мені під руку, з них я набирався певних знань, яких дуже прагнув; зрештою, мені вдалося розширити свої знання з військової справи. Розповідь про мої походи була б довгою; отож, після кривавих битв, де за моєю поведінкою спостерігали, мені присвоїли звання унтер-офіцера, потім підпрапорщика, пізніше — прапорщика. Далі нас послали на Кавказ і під час штурму редута, ворог звалив на нас уламок скелі, який розбив мені груди, я упав бездиханним, знайшли мене лише наступного дня, віднесли у лазарет, де невсипущий догляд та талант військового медика повернули мене до життя, на що вже не було надії. Мені довелося довго бути у жалюгідному стані, та й досьогодні я відчуваю себе нездоровим. Мені довелось подати у відставку, яку й одержав разом з пенсією 800 крб. асигнаціями у званні прапорщика.
Я перейшов на цивільну службу, отримавши посаду у Тифлісі, де я й влаштувався, купив землю, збудував кам’яний будинок, посадив сад, за кілька років назбирав трохи грошей. Я жив спокійно, у непоганому достатку, якби крім страждань, яких мені завдавала жорстока рана, мені не докучав інший біль — туга за батьківщиною. Ці краї були мені зовсім чужими; спогади про рідний край та родину і особливо дружину обсіли мене, я знав, що вона, бідолашна, змушена заробляти на прожиття. З іншого боку, оскільки після того, як мене призначили офіцером, я не отримував відповіді на відправлені у різні краї листи, я зробив висновок, що моєї дружини і моїх батьків уже немає і що мої переживання були даремними.

Аж от одного разу завдяки випадку я зустрів солдата, уродженця сусіднього з нашим хутором села, який знав моїх батьків. Від нього я довідався, що їх уже немає, але дружина ще жива. Ця обставина поновила мої приховані страждання й прикрості і примусила мене повернутись на батьківщину. Я відмовився від місця, продав свій дім і сад, купив коней, подорожній екіпаж і назавжди залишив ті місця. Я їхав помалу і після кількох тижнів подорожі, бо моє слабке здоров’я не дозволяло мені їхати швидко, дістався до цього хутора.
Та ба! Всі мої родичі й знайомі пішли вже з цього світу, мене ледве впізнав дехто з старих людей. Село вже не належало тому поміщику внаслідок відомих вам подій.
З великими труднощами я розшукав стареньку селянку, вона розповіла, що моя дружина служить у Києві у місцевого купця і дала його адресу. Тоді я не гаючись купив хату й поле, підремонтував її, як самі бачите, і невдовзі вирушив до Києва у пошуках дружини. Я дістався до Подолу, до названого мені купця, відвів його убік і запитав, чи не служить у нього селянка на ім’я Гапка, він відповів ствердно, але здивувався: "Що ж за справа у Вашої милості до цієї бідної і старої служниці?" — "Пане, — відповів я, — скажу вам таке, що вас, напевно, здивує. Ця селянка — моя дружина." Це його дуже вразило. І все ж він одразу сказав, щоб покликали Гапку, йому відповіли, що вона пішла по воду до Дніпра. Тим часом купець запропонував мені присісти і наказав подати сніданок. Я вважав за свій обов’язок розповісти йому, як так вийшло, що я чоловік жінки, що в нього служить. Це його дуже зацікавило, і йому стало соромно за вигляд, в якому вона з’явиться, коли ж вона несподівано ввійшла у вітальню, одягнена, як київські служниці. — "Що бажаєте, пане?" — запитала вона купця. Я ледве впізнав її, бо залишив молодою, а переді мною стояла стара зморшкувата жінка, і все ж я підійшов і звернувся до неї: "Чи впізнаєш мене, Галко?" — "Ні, Ваша милість, — відповіла вона, — я вас ніколи не бачила." — "І все ж, я твій чоловік." — "О, Ваша милість, не насміхайтеся з бідної старої жінки." — "Запевняю тебе, що я кажу правду." — "Але мого чоловіка немає вже 20 років, а якби він був живий, то як могло статися, щоб бідний селянин та став паном, це неможливо." — "Послухай же, я тебе не обманюю, це правда. Ти — Гапка, а я — Іван. Я знайшов тебе, щоб жити разом на хуторі, де обоє народилися. Ходи, обійми мене, дружино моя, після стількох років злиденного життя, тепер ти трохи відпочинеш." Думаючи про її злигодні, я не міг стримати сліз. Переконавшись нарешті, що я кажу правду, вона обернулась до святих образів, перехрестилася, після багатьох поклонів і молитв підвелася, хвалячи Бога, і, плачучи, кинулася в мої обійми. Очевидець цієї сцени, купець, був дуже зворушений і не промовив ні слова. Тим часом з’явилася господиня дому, яка здивувалася не менш, дізнавшись, що її бідна стара служниця стала панею, але, ставлячись до неї завжди добре, вона похвалила її за старанність і працьовитість.
Вони затримали мене в себе, виявляючи багато знаків уваги, бо були чесними купцями, і справи у них йшли добре. Я попросив господиню допомогти купити відповідні тканини і шубу для моєї дружини, бо не хотів виходити з нею, доки вона не буде одягнена належним чином. Через декілька днів ми покинули цих чесних людей, подякувавши їм, приїхали сюди з дружиною і оселилися тут".
Тут зайшла його дружина, несучи тацю з чашками та склянками для чаю. Вона виглядала так, як і описав цей офіцер: це була старенька, невисока жінка, зморшкувата й посивіла. Я бачив, з якою повагою він ставився до неї і наскільки вона йому віддана. Вона подала чудову вечерю, приготуванням якої займалася сама, бо навчилась куховарити у Києві. Нарешті, я щиро подякував офіцеру за гостинність й поїхав, попрощавшись з ними і побажавши їм всіляких гараздів.

Я розповів цю історію, щоб показати любов жителів України до рідного краю, а також для того, аби відзначити чесноти, що заслуговують на те, аби їх гідно оцінили всі, хто про це дізнається, бо той факт, що людина, котра після стількох років і зміни становища не вважала принизливим визнати дружиною жінку низького стану й назватись її чоловіком, можна віднести до рідкісних чеснот.

Складено доктором медицини Де ля Флізом, медико-хирургом Імператорської Московської медико-хірургічної академії, членом Імператорського академічного медичного Віленського та Київського товариств, дійсним членом комісії при Імператорському університеті Св. Володимира та ін., старшим лікарем Київських державних маєтностей, надвірним радником.