Білгород, згідно з літописами та історичними джерелами, ніколи не був захоплений ворожими військами (перед монгольською навалою місто було майже повністю залишене мешканцями). Протягом століть у ньому накопичувалися значні матеріальні багатства, місто розбудовувалося, збагачувалося й перетворювалося на важливий центр ремесел і торгівлі. Велична архітектура княжого палацу, розкішні тереми, пишно оздоблені церкви, наповнені дорогими реліквіями та церковним начинням, свідчили про його значення.
Одним із найцінніших скарбів Білгорода був архів-бібліотека єпископа Білгородського. Місто славилося виробництвом гончарних виробів, тому гіпотетично цінні рукописи та документи могли зберігатися в спеціальних запечатаних воском глиняних посудинах, накшалт знахідки Кумранських манускриптів в глечиках. Білгород – улюблене місто князя Володимира, яке було духовним, просвітницьким, промисловим і торговельним центром Русі, а також потужною фортецею з постійним великим військовим гарнізоном. Тут відбувалися одні з найграндіозніших подій в історії Русі. Місто мало свого єпископа, тут діяли храми, а також центр літописання. У різні часи з Білгорода здійснювалося управління Руссю – єпископи керували церковними справами, брали активну участь у політичному житті, листувалися з князями та вирішували важливі державні питання

Монгольська навала і можливе місце схованки скарбів

Оповідь про скарби Білгорода тісно пов’язана з подіями занепаду Київської Русі та її розорення монголо-татарами. Великий князь Київський Михайло Чернігівський навесні 1240 року наказав убити монгольських послів. Причина цього рішення невідома – можливо, він дізнався щось під час переговорів або це була особиста неприязнь, адже у 1239 році Чернігів був захоплений, розграбований і спалений ординцями. Це могло стати мотивом для його вчинку. Вбивчий наказ Михайло робив, перебуваючи на посту великого князя Київського.
Він знав, що монголи повернуться для жорстокої помсти, адже вони ніколи не пробачали вбивства своїх послів.
Але що робить князь після цього? Замість того, щоб організувати оборону Києва, зміцнити оборонні конструкції, зібрати коаліцію князівств, держав, він збирає своїх воїнів, родину, знать, київську казну, після чого тікає до Угорщини. Деякі київські бояри, бачачи це і розуміючи, що до чого йде, також залишають місто. Користуючись нагодою, в Київ прибув Ростислав Мстиславович Смоленський, назвавшись його князем. Проте князь Данило Галицький звільняє Київ від нього і сам також не залишається в Києві й виїжджає в Угорщину шукати підтримки. Замість себе він залишає оборону Києва на тисяцького Дмитра. Внаслідок цього, Київ опинився сам на сам без підтримки, а монголи підійшли до міста в листопаді 1240 року.

Михайло Чернігівський, тікаючи на Захід, їхав через Білгород, оскільки тоді цей шлях був основним – тут знаходилася переправа через річку Ірпінь. Білгородці відчинили ворота перед князем. Вони знали чому князь залишає Київ. Трохи відпочивши, поповнивши запаси, колона на чолі з князем залишила Білгород. Було очевидно місцевим жителям, що Київський князь не збирається боротися за Русь.
Зрозумівши рівень загрози, білгородці вдалися до хитрощів. Усна легенда, яка передавалася століттями розповідає, що вони кинули свої скарби в глибокий колодязь. Це нагадує відому історію про "білгородський кисіль" – ще один випадок, коли мешканці міста виявили кмітливість, щоб уникнути катастрофи. Колодязь мав телескопічну будову – зверху він був 5x5 метрів, нижче звужувався до 3x3 м, а ще глибше – до 2x2 м. Глибина сягала понад 40 метрів. Відсутність водолазного спорядження в ті часи робила перевірку цієї схованки майже неможливою.
У 1910 році дослідник Вікентій Хвойка, зацікавившись цією легендою, розпочав розкопки в околицях руїн Собору Апостолів, але через технічні труднощі так і не зміг завершити роботи.
Проте варто зазначити, що вкидання цінностей у колодязь виглядає малоймовірним. Білгородці були розумними людьми і, скоріше за все, підготували набагато продуманіші місця для збереження своїх багатств.

Мережа підземних сховищ Білгорода

Історичні джерела свідчать, що при будівництві Білгорода було закладено розгалужену систему підземних ходів і галерей. Український археолог Василь Довженок зазначав, що у східному валу дитинця та посаду простежуються таємні ходи. На дитинці вони були майстерно замасковані.
Це наводить на думку, що білгородці могли перемістити свої найцінніші речі до цих підземель. Це стосувалося не тільки предметів із золота та срібла, а й оздоблення княжого палацу, єпископського будинку, церковного начиння, меблів, ікон, творів мистецтва, а також технологічних предметів, виготовлених ремісниками міста.
Особливо важливим є церковний архів-бібліотека. Він міг містити унікальні документи про листування між князями, церквами, міжнародні договори, державне управління, дипломатичні стосунки з Візантією та іншими країнами. У ті часи церква мала значний вплив на політику, володіла величезними ресурсами та контролювала важливі державні справи.

Необхідність досліджень і охорони території

Підземні галереї можуть знаходитися у районі дитинця – там, де були Собор Апостолів, будинок єпископа та князівський палац. Для виявлення можливих сховищ необхідно провести геофізичне сканування ґрунту, скласти детальні карти підземних ходів і галерей.
Останнім часом зафіксовано випадки нелегальних розкопок на цій території – шахрайські групи намагаються знайти скарби, риючи шурфи глибиною біля 10 метрів. Це загрожує не лише можливому відкриттю унікальних артефактів, а й руйнуванню історичної спадщини.
Роботи з дослідження Білгорода можуть відкрити перед нами неймовірні знахідки та повернути істинну історію Русі, знявши нашарування хибних припущень і вигадок.

Автор статті Сміцькой Дмитро