Білгород-Київський - місто в Київській Русі, яке було значним економічним, політичним і культурним центром Стародавньої Русі. Він був тимчасовою резиденцією київських князів. Відображенням високого значення Бєлгорода було наявність у місті власного єпископа. Білгород знаходиться на правому березі річки Ірпінь за 23 км на захід від Києва, де сьогодні розташоване село Білогородка Бучанського району

Місцевість Білгорода була заселена з найдавніших часів, про це свідчать залишки поселення трипільської культури середини III тисячоліття до н.е. У другій половині І тисячоліття тут було укріплене слов'янське поселення. Деякі історики припускають, що це були древлянські землі, які увійшли до складу Київської Русі за княгині Ольги в 946 році.

Перша згадка Білгорода в літописі відноситься до 980 року у зв'язку з перебуванням тут княжого палацу, де, за свідченням літописця, князь Володимир Святославич тримав 300 наложниць (спеціальних дівчат для урочистих вітальних церемоній зустрічі війська, згідно з описами Пріска Панійського) які виходили на зустріч князю з довгими рушниками та співом пісень. На Русі наложниці князя були нагородним фондом для дружинників, що особливо відзначилися. Відлуння цього обряду збереглося в українських весільних обрядах: звернення «князь – княгиня», «дружки»… Та й "жена" українською мовою – «дружина». Отримавши дружину від князя, дружинник ставав його родичем, братом. Тут же збиралися і розташовувалися дружинники.

У 991 році Володимир збудував у Білгороді-Київському потужну фортецю, яка стала одним із найміцніших форпостів в обороні Київської Русі від кочівників. Троїцький літопис під 990 роком пише: «Володимиръ заложи градъ Бългородъ и наруби въ не отъ инъхъ городоаъ, и много людии сведе вонъ; бъ ьо любя градъ съ».

Маючи до кінця X століття загальну укріплену площу 110 га, Білгород-Київський перевершував за цим параметром Київ – 11 га, Чернігів, Переяславль, Рязань та на думку вчених, мало в чому поступався багатьом середньовічним західноєвропейським містам стратегічного значення.

Історик А. Членов написав про Білгород: «По-перше, це єдина древлянська фортеця Х століття, що збереглася донині майже повністю з валами. По-друге, це єдина фортеця Русі Х століття подібної безпеки... По-третє, це найбільша з фортець тієї епохи, що збереглися.

Через Білгород-Київський проходив Києво-Белзький шлях — важливий торговий шлях, що з'єднував столицю Русі з Галицько-Волинським князівством і далі в Центральну Європу до німецького Регенсбурга.

Володимир Червоне Сонечко збирав всюди Білгород витязей для боротьби з печенігами. Зібрані їм воїни зосереджувалися за стінами посадів. Після ратної праці тут міг відпочивати Добриня Микитович, він же — літописний Добриня. Тут і проходили описані в переказах знамениті бенкети Володимира. Саме на них Ілля Муромець випивав за здоров'я князя Володимира почесну чару о пів на третину відра. Тут проводилися військові ристалища та поєдинки богатирів перед князем Червоне Сонечко. Звідси дружина богатирська виїжджала на битви з «поганими» і сюди поверталася з великими перемогами. Саме тут, у Білгороді, вперше у Київській Русі відбулося у 997 році віче, згадане у літописах. Наприклад: у Новгороді Великому — віче було під 1016 року, у Києві — під 1068.

Під захистом фортеці поруч із князівським палацом і хоромами бояр та дружинників селилися ремісники та торговці. У ХІ-ХІІ ст. Білгород був значним ремісничо-торговим центром. На території давнього міста розкопано гончарне горно, косторізну, ковальську та інші ремісничі майстерні. Полив'яні плитки, виготовлені білгородськими майстрами, відзначалися складною орнаментацією.
Під стінами Білгорода неодноразово відбувалися бої, які вирішували долю Київської Русі. Один з епізодів тривалої боротьби з печенігами відбитий у легенді про «білгородському киселі», записаному в літописі 997 року. У ній розповідається, як печеніги, скориставшись відсутністю Володимира Святославича, взяли в облогу Білгород. У місті розпочався голод. За порадою винахідливого городянина жителі викопали два колодязі, в одну з них опустили діжку з киселем, в другу — з медом, і почастували ними запрошених печенізьких послів. Повіривши, що сама земля годує білгородців, печеніги з досади зняли облогу.

Залишки давнього Білгорода добре збереглися. Дотепер на березі Ірпеня можна побачити його потужні укріплення. Високе плато (до 50 м) над заболоченим берегом річки з крутими схилами із заходу та півдня створили тут природну фортецю, яка надалі була укріплена валами та ровами. Валами оперезані не тільки дитинець Білгорода, але і посад. Всередині посадських валів знайдені дерев'яні зруби, туго набиті сирцем. За валами зі східної та південної сторін тягнулися глибокі рови, а із західної та північної — круті схили до річки та яру. Зміцнення Білгорода-Київського були дуже солідні.

Дитинець площею 12,5 га займав мисову частину первісного городища. З чотирьох сторін він був укріплений земляними валами з дерев'яними конструкціями та сирцевим заповненням. Загальна довжина валів дитинця становила 1,5 км. Краще збереглася їхня східна лінія протяжністю 450 м. Вали тут досягають у висоту 11,5 м. Головний в'їзд у дитинець знаходився у східній лінії укріплень і мав складний устрій. Вали повертали всередину дитинця на 45 м і створювали вузький проїзд завширшки 2 м, а у місцях поворотів валів стояли дві в'їзні вежі. Залишки правої вежі відкрито під час розкопок. Вона була дерев'яною спорудою розміром 3,75 х 2,7 м. Від міських воріт у бік річки проходила центральна вулиця, що йде з південного сходу на північний захід. З південного боку розміщувався інший в'їзд до дитинця, де вали також закруглювалися всередину. Від нього з півдня на північ тяглася вулиця, що виходить на центральну. Ще один в'їзд розташовувався на північно-східному кутку дитинця і вів у яр, де проходила головна дорога з Києва до Галича. У центральній частині дитинця знаходилися храми, князівські та боярські тереми, єпископський двір. На схід від дитинця був розташований посад, що мав, як і дитинець, прямокутну форму. З півночі, сходу та півдня він був оточений високими валами з такими ж, як і на дитинці, дерев'яними конструкціями та заповненням із сирцевої цегли. За валом проходив глибокий рів. Площа посади становила 40 га. З північного боку до дитинця примикало манівське місто площею 45 га, оточене високим земляним валом. За південною лінією валів посада був розташований стародавній могильник XI—XIII століть, у якому зокрема відкриті дружинні поховання.

А з початком ХІІ ст. до Білгорода перейшла й роль, яку перед тим виконував Переяслав, а ще раніше — Новгород: великий князь нерідко садив у ньому на князювання свого наступника, бо часи були неспокійні і володарі Києва вважали за доцільне тримати свого спадкоємця поруч. Початок цієї традиції поклав Володимир Мономах, перевівши в 1117 р. з Новгорода до Білгорода свого старшого сина Мстислава - великого князя київського у 1125 - 1133 рр. Ще раніше, в 1113 році, в Білгороді поставили нового єпископа Микиту, який через рік брав участь у перенесенні мощей перших російських святих Бориса і Гліба в побудовану у Вишгороді кам'яну Борисоглібську церкву. Літопис дає детальний опис цієї урочистої події.

Білгород являв собою значний культурний осередок Київської Русі. Виявлені тут житла XI—XII ст. відрізнялися від звичайних будинків того часу більшими розмірами, складалися не з одного, а з двох приміщень, стіни їх нерідко були облицьовані різнокольоровими полив'яними плитками. Про велич і красу давнього Білгорода дають уяву залишки двох кам'яних храмів, зокрема церкви Дванадцяти апостолів, збудованої у 1197 році. Підлога церкви була покрита різно-кольоровими полив'яними плитками, а бані — свинцевими листами. Дотепер збереглися залишки стінного фрескового розпису золотом.

Вже з 992 року у Білгороді існувало єпископство. У свій час А.М. Насонов відмічав, що перші єпископські кафедри після Києва та Новгорода для збереження цілісності Руської землі були закладені не в Чернігові і Переяславі, а поблизу від столиці Русі — у Білгороді, а дещо пізніше у Юр’єві [Насонов, 1951, с. 32]. Крім того, єпископи Київський, Новгородський та Білгородський могли створити необхідний собор трьох, який міг самостійно, не звертаючись кожний раз до константинопольського патріарха, вирішувати церковні справи [Приселков, 1913, с. 50 Кирпичников, 1959, с. 24]. На думку М.С. Грушевського, Білгород у кінці Х ст. міг бути центром самостійної єпархії, про існування якої знали у Візантії [Грушевський, 1899, с. 202]

Літописи згадують про перший храм Преображення Господнього, збудований Володимиром у 991 році. Іпатіївський літопис говорить про храм Святих Апостолів, називаючи його кафедральним. Під 1144 роком: «в то же лето священна быть церковь в Белгороде Святых Апостол». Найбільшого розквіту місто досягло за Рюрика Ростиславича. 1181-го він відступив Всеволоду Святославичу Київ, «а собе взя всю Рускую землю». Своїм стольним градом Рюрік обрав Бєлгород, перебудував у ньому своє подвір'я. На авторитет та впливовість князя вказує повідомлення «Літопису руського» під 1189 р.: «Того ж року преставився єпископ білгородський Максим, і Рюрик замість нього поставив єпископом отця свого духовного Андріяна, ігумена монастиря святого Михайла». Тобто єпископа однієї з найвпливовіших у Русі єпархій поставив не митрополит, а російський князь. У 1194 Святослав Всеволодович помер, і великим князем київським став Рюрік, а в Білгороді сів його син Ростислав.

Як центр єпископства Білгород, безперечно, мав і відповідні культові споруди. Великий князь Рюрік Ростиславович, який обіймав Київський престол кілька разів у 1174-1210 роках ставився до Бєлгорода з особливою любов'ю. Тут у 1180-90 сидів його син Ростислав Рюрикович, який також став київським князем. 1144 року в ньому була освячена дерев'яна церква Апостолів. Саме в ній у 1189 р. Рюрік одружив Ростислава на дочці Всеволода Юрійовича – князівні Верхуславі: «Створи же Рюрик Ростиславу вельми сильну свадьбу, аки же несть несть бывала на Руси; и быша на свадьбе князи мнози, за 20 князей». З цього видно, що Білгород був значним містом як у політичному житті, так і в церковно-єпархіальному, інакше князь Рюрік Ростиславович не влаштував би своєму синові пишне весілля. Через деякий час ця дерев'яна церква перестала існувати. І вже окрім нового власного двору, Рюрік Ростиславич у 1197-му спорудив на місці колишнього дерев'яного храму великий шестистопний собор «церковь каменную святых Апостолов, епископию белгородскую» – видатну пам'ятку старо київської архітектури. За часів роздробленості Русі, коли споруджувалися переважно невеликі чотиристовпові храми, собор у Білгороді був значною шестистовповою спорудою. Побудована вона була «высотой же и величиной значительная, и всяким другим украшением удивительно убрана». У ньому архітектор намагався поєднувати елементи готики з характерними стилістичними рисами монументальних храмів епохи Ярослава Мудрого». Храм святих Апостолів відрізняється рідкісною на той час багатою обробкою. Літописні свідчення підтверджуються археологічними розкопками останків собору Апостолів. Археологічні дослідження руїн храму, здійснені В.В Хвойком (1909-1911), Ю.С. Асєєвим та Г.Г. Мазенцевої (1966-1967), і виявили різнокольорові поливні підлоги, фресковий і золотистий розпис стін, дійсно підтверджують його пишність. До спорудження кам'яного храму Святих Апостолів на цьому місці, археологічні дослідження також підтверджують існування і дерев'яної церкви, від якої знайдено шар вугілля та обгорілих колод, що лежать на 20-30 см нижче за рівень цегляного храму. Під час розкопок за 20 метрів на південний схід від церкви святих Апостолів було знайдено залишки іншої стародавньої – кам'яної. Було розкрито фундаменти храму, підлоги, частково стіни та інші конструкції.
Закінчення цієї церковної споруди вважалося її будівельниками як одну з найважливіших подій державного життя. І тому було ознаменовано влаштуванням особливого бенкету, з багатими дарами представникам духовенства не лише Білгородської єпархії, а й усієї Київської Русі. У 1197 Іпатіївський літопис повідомляє: «того же лета, месяца декабря в 6 день, созда церковь камену святых Апостол в Белгороде благоверный князь Рюрик; приехав ис Киева, и святи церковь каменную святых апостол, епископ я Белогородьская, великим священие, блаженным митрополитом Никифором, епископом Адреяном… Создане ей бывши благоверным и христолюбивым князем Рюриком Ростиславовичем, высотою же и величеством и прочим украшением всем вдив удобрен, по приточнику, глаголющему: вся добра, возлюбленная моя, и порока несть в тебе».

Археологічні дослідження руїн храму, здійснені В.В Хвойком (1909-1911), Ю.С. Асєєвим та Г.Г. Мазенцевої (1966-1967), і виявили різнокольорові поливні підлоги, фресковий і золотистий розпис стін, дійсно підтверджують його пишність. До спорудження кам'яного храму Святих Апостолів на цьому місці, мабуть, стояла дерев'яна церква, від якої знайдено шар вугілля та обгорілих колод, що лежать на 20-30 см нижче за рівень цегляного храму. Під час розкопок за 20 метрів на південний схід від церкви святих Апостолів було знайдено залишки іншої стародавньої – кам'яної. Розкопки показали, що під залишками цегляної церкви збереглися сліди стародавньої будівлі – невеликої дубової церкви. Можливо, це були залишки першого храму чи дерев'яної церкви Святих Апостолів. Під час розкопок розкрито фундаменти храму, підлоги, частково стін та інші конструкції.
Неподалік собору Апостолів виявлено останки ще одного трохи меншого храму, ніж церква святих Апостолів, але досить великого чотиристовпного храму, в якому в 1189 був похований єпископ Максим. Вважають, що цей храм був усипальницею білгородських єпископів.

Крім того відомо, що Білгород мав міст та митника через р. Ірпінь. «Володимеръ же приде къ Белугороду, къ мостъку, вборзь; въ то же веремя Борисъ пьяшеть въ Белъгороде, на сеньници, съ дружиною своею и съ попы Белогородьскыми, да че бы не мытникъ устереглъ и моста непереметалъ…” [Іпатіївська, 1843, с. 55]. Це свідчить про таможню на відомому сухопутному шляху, роль якої також належала Білгороду. За І.І. Фундуклеєм, у ХІХ ст. Білогорд як містечко фігурує в ролі митниці, чи існувала вона безперервно з давньоруської години – не відомо, але це доводить важливість стретегічно вигідного місцерозташування Білгорода протягом століть [Фундуклів, 1847, с.]

Результати розкопок дозволяють стверджувати про розвиток у Білгороді гончарного виробництва, що представлене одинадцятьма горнами. Квартал гончарів на території південного посаду починає функціонувати в кінці ХІ —на початку ХІІ ст. і безперервно діє до першої половини ХІІІ ст.
У ході дослідження міста зафіксовано знахідки, що свідчать про розвиток залізоробної справи з кінця Х — початку ХІ ст. до ХІ ст. Крім цього, на території посаду виявлені залишки споруд, де, очевидно, з кінця Х на початку ХІ до ХІІ ст. працювали ковалі.
Промислове харчове виробництво представляють розташовані на території дитинця поварні. Ці споруди створювалися з кінця ХІ ст. і функціонували впродовж тривалого часу до першої половини ХІІІ ст.

За валами посаду знаходився могильник з похованнями за обрядом інгумації. За усіма ознаками і характером знахідок він належить до кінця Х—ХІ ст. Великий інтерес представляють знайдені тут залишки жіночого парчевого одягу із золототканим орнаментом плетіння, що має схожі особливості з орнаментами на ювелірних виробах Київської Русі. Пам’ятки, відкриті за десять років систематичних досліджень в с. Білогородці, свідчать про високий економічний і культурний розвиток цього міста в кінці Х —першій половині ХІІІ ст. та підтверджують взаємовплив та культурні зв’язки Київської Русі з іншими країнами середньовічної Європи.
На території Білгорода виявлено знахідки скандинавських речей, щоправда не численні, але це дозволяє припускати перебування у літописному місті у кінці Х—ХІ ст. представників зі скандинавських держав, які, вочевидь, не тільки жили, а помирали та були поховані тут.
Як зазначав Б.О. Рибаков, жодне місто поблизу Києва не користувалося такою популярністю у літописців, як Білгород. Найбільш інформативними для дослідження Білгорода є «Повість временних літ», Іпатіївський, Лаврентіївський, Воскресенський, Софійський, а також їх доповнюють події, що згадуються у Никонівському, Патріаршому та Новгородському літописах (Додаток А, Таблиця № 1).

Зі сторінок літописів дізнаємося про білгородських священнослужителів
та єпископів. Імена останніх згадуються під час різних подій. Микита,
найперший, поставлений Володимиром. Під 1072 р. згадується Стефан. Під
1089 р. повідомляється про Луку, дату його смерті зафіксовано у написі на стіні
храму Софії Київської. Єпископом було призначено під 1113 р. Микиту, вдруге
про нього згадується під 1115 р. У 1147 і 1148 рр. повідомляється про Феодора,
після нього один одного змінювали Діонісій, Іоан, Кіріней. Єпископом був
поставлений Максим під 1187 р., який помер у 1190 р. Його наступником став
Адріан, ігумен Видубицького монастиря, призначений в тому ж 1190 р. та
згадуваний у 1197 р. Іпатіївський літопис називає Білгородським та Юр’ївським
єпископом Адріана, (очевидно, він керував обома єпархіями). Остання відома
згадка про єпархію Білгородську відноситься до 1231 р. [Голубинский, 1901

На землі давнього Білгорода, 11 липня 1887 року знайдено золотий амулет-змійовик, відомий як «Білгородська гривня». Зараз він зберігається у Державному Російському музеї в Санкт-Петербурзі, а до 1930 року належав Ермітажу.[1. Білгородська гривня становить золотий диск діаметром 4,9 сантиметрів, товщиною 0,3 см; завдяки невеличкому гранчастому оглавію з геометричним орнаментом, річ сягає заввишки 5,8 сантиметрів. Витвір виготовлено в техніці лиття за восковою моделлю й оброблено карбуванням.

На межі двадцятих і тридцятих років минулого століття навколо Києва почалося будівництво укріплень на випадок війни з Польщею. Білгородка була найзахіднішою точкою першої лінії укріплень. Звідси й до Юрівки фронт укріплень не був прикритий річкою. На території Білогородської сільської громади ширина першої лінії укріплень найбільша. Відстань від передових до тилових ДОТів складає 8 км. На території сільської громади розташована сотня ДОТів, на території власне села - два десятки. Майже всі вони відносились до двадцятого батальонного району оборони, найпівнічніші - до третього. Сім з них оголошені пам'ятками історії. Тільки у двадцятому батальонному районі оборони використовувались кулеметні гнізда типу «Барбет».

Після падіння Києва впав і Білгород

Будинки древлянського міста X століття давно зникли, але вали Білгорода стоять і до сьогодні.